Мій конспект 4 класс

«Так це про "АвтоЗАЗ" Васадзе і дешевий газ для Фірташа!», — виникне думка в українського читача. Не зовсім. «АвтоЗАЗ» вимагав і отримав підтримку від держави, але вона жодним чином не була прив’язана до експортних показників компанії, ніхто не вимагав від Васадзе виробляти власний автомобіль і продавати його за кордон. В українському варіанті експортної дисципліни мала би бути вимога виходити на ринки за межами СНД.

Але просто роздати землю замало. Спільним в усіх успішних країнах була підтримка дрібного фермерства: створення інфраструктури (дороги, склади для зберігання продукції, кредити тощо), постійне навчання та обмін досвідом, рекламування урядовими агенціями альтернативних трудомістких культур. Власне, цей нюанс і є ключовим. Українські фермери буквально вішаються через відсутність складів, кредитів і можливості продавати свою продукцію на піку ціни.

Отримані від уряду кошти вони спрямовували на поглинання конкурентів, створення своїх банків, що почало шкодити економіці. Вони позичили у держави так багато, що перестали боятися кредитора, тобто державу. «Із компаній, що працювали на користь технологічного прогресу, чеболі перетворилися на економічних бандитів», — підсумовує Стадвелл.

Наші олігархи просто приватизували частину держави і використовували це, ховаючи прибутки в офшорах. І це ключовий момент. «Кланові капіталісти, котрі купують протекцію в уряду й натомість нічого не роблять для своєї країни», — цими словами корейського диктатора Пак Чан Хі можна назвати і наших олігархів. Та Пак не розкуркулював їх, а спрямував хижу жагу наживи у правильне для країни русло.

У перших автомобілів цієї фірми відпадали ручки від дверей, а фарба вицвітала за кілька тижнів. Hyundai мала дві складові успіху: державні кредити розміром у 75 разів більші, ніж вкладений капітал компанії, і «здатність отримувати іноземну технологію так, щоб при виробництві отримувати досвід — і згодом навчилася розробляти власну технологію, — не потрапляючи в залежність від іноземних транснаціональних корпорацій».

Зрештою, коли в держави стало менше грошей на підтримку цього проекту, все звелося до того, що випуск власних моделей припинився і Mitsubishi просто почала збирати свої моделі.

Ось як Стадвелл пише про одне з цих спільних підприємств: «Усе, що Mitsubishi Motors Corporation була здатна зробити в Малайзії, підписавши угоду про створення спільного концерну, — це продати спільному акціонерному товариству застаріле виробниче обладнання, вповільнити темпи локації комплектуючих деталей, утримати ціни на свої деталі на рівні, в рази вищому за світові, та зібрати автомобіль, який не відповідає світовим стандартам безпеки, щоб експортувати його на зовнішні ринки».

Як щодо інших наших олігархів? Наприклад, Фірташ за рахунок держави користувався дешевим газом, щоб його хімічні підприємства могли випускати дешеві добрива на експорт. А приховані субсидії для підприємств Ахметова лише від Укрзалізниці оцінюються в мільярд доларів на рік. Хіба це не застосування корейської моделі? Ні, бо ці преференції держава не дала усвідомлено в обмін на експортні показники і засвоєння нових технологій, як було в Кореї.

В усьому світі лише декільком країнам Азії вдалося вискочити з бідності і приєднатися до золотого мільярду. І ця книга про те, як вони це зробили і чого не зробили ті, хто залишився у злиднях. Її варто прочитати всю. У книзі йдеться лише про економіку, а питання верховенства права, корупції і демократії загалом торкаються дуже побіжно.

Стрімке зростання економіки і заможності для уряду означає лише нові проблеми. Досягши технологічного прогресу, корейські компанії, об’єднані в сімейні бізнес-конгломерати, або «чеболі», почали відігравати негативну роль.